Кожне приєднане до цифрової мережі пристрій має унікальний ідентифікатор. Найпоширеніші мережі, в тому числі й Інтернет, працюють по протоколу TCP/IP (IP - Internet Protocol), і цей однозначно визначає пристрій код називають IP-адресою.
З початку 80х років і до наших днів склалися два стандарту IP-адресації: IPv4 і IPv6. Першим для ідентифікації пристроїв стали використовувати IP версії 4, звичний нам зараз, але має істотне обмеження. Максимальна довжина адреси в 32 біта дозволяє адресувати лише близько 4 мільярдів абонентів, і цей ліміт був швидко вичерпаний. Розвитком стандарту стала версія 6, відома як IPv6. Так що таке IP-адреса?
Кожне пристрій, здатний працювати в IP-мережах має IPv4-адресу. Виглядає він в традиційному уявленні як чотири числа, розділені крапками, кожне від 0 до 255, які називаються октетами, так як у двійковому представленні є вісьмома бітами. Наприклад, «192.168.0.1». Пакет даних, пересылаемый по IP-мережі, має особливу область, звану заголовком, у якому відображається інформація про відправника і одержувача цих даних, задана IP-адресою.
Існує кілька видів зарезервованих адрес:
Весь діапазон адрес розділений на кілька класів, від A до E. Для цього 4 октету адреси розділені на код класу (перший 1, 2, 3 або 4 біта), адресу мережі і адресу хосту в цій мережі. У кожному класі був виділений діапазон адрес, доступний для використання в приватних підмережах. Для прикладу, «10.x.x.x» і «192.168.x.x», що є частинами мереж класів А і С відповідно.
Вже до кінця 80х років минулого століття такий підхід до розподілу адресного простору став демонструвати потенційні проблеми виснаження масиву доступних адрес. До 2011 року регіональним реєстраторам був виділений останній блок адрес і почалася програма планового переходу на новий стандарт адресації, IPv6.
Для подолання труднощів, з якими зіткнувся Інтернет при використанні протоколу IP і стандарту IPv4 в 1996 році був прийнятий новий, поліпшений і розширений протокол IPv6. За рахунок використання 128 біт замість 32 вдалося забезпечити безпрецедентний розмір пулу доступних адрес, більше 300 млн. ідентифікаторів на кожного жителя планети. Додатково, стандарт передбачає багатоадресне мовлення, підтримку надвеликих пакетів і пріоритет трафіку, що відкриває нові можливості для цифрового зв'язку, потокового видеовещания та інтерактивних додатків.
Сам адреса являє собою вісім груп по 4 шістнадцяткових символів, розділених символом двокрапки, наприклад, «2001:cdba::3257:9652». Великі групи нулів можуть бути пропущені. Крім того, як і в стандарті четвертої версії, адреси поділяються на службові підгрупи:
Для коректної роботи протоколу розроблені кілька прикладних технологій, що спрощують той чи інший аспект функціонування.
Для автоматичної роздачі IP-адрес створений DHCP, протокол динамічної настройки вузла. На спеціальному сервері зберігається інформація про підключених до мережі комп'ютерів і при виявленні нового абонента йому передається йому інформація про вільному IP-адресу та інших параметрах, включаючи маску підмережі, шлюз і допоміжні адреси. Це виключає виникнення конфлікту адрес, коли два різних сайту мають один IP-ідентифікатор.
Технологія DNS дозволяє прив'язати зручне человекочитаемое символьне ім'я до відповідного IP. Наприклад, адресою 74.125.224.212 зіставляється звичне нам «google.com».